Химия и Химики № 1 2015. Три історії про русифікацію й українську мову

60-ті роки ХХ ст. Русифікація йде повним ходом. У президії якихось поважних зборів сидить поет Максим Рильський і слухає, як доповідач на прізвище Калюжний розповідає, що між російською та українською мовами нема ніякої різниці. Рильський нахиляється до мікрофона на столі президії й зауважує:

"Ну що ви, різниця все-таки є. От російською ваше прізвище звучить Кал Южний, а українською на вас треба казати Гімно Південне".

Під загальний регіт промовець кудись зник.

***

70-ті роки ХХ ст., Київ. Довжелезна черга в гастрономі. До прилавка нахабно протискається молода особа. Микола Лукаш, один із найвизначніших українських перекладачів (до речі, йому першому в Україні вдалося повністю перекласти "Фауста"), звертається до неї:

"Куди це ви так поспішаєте, панночко?"

Дівиця гордо відповідає:

"А я по-вашему не понимаю!"

"Нічого, - каже Лукаш, - я можу і по-вашому: куда прешь, бл*дь?"

***

Третя історія трапилася з моїм другом на ймення Ігор і прізвисько Бобер. Він поїхав на якийсь рок-фестиваль, попросивши в мене спеціально для цього діла вишиванку. І там, у вишиванці й джинсах, кілька днів ковбасився під музику й пиво. Протискається, значить, Бобер (а слід зазначити, що за розмірами він більше схожий не на безневинну тварину, на честь якої має своє прізвисько, а на ведмедя) у натовпі й випадково штовхає якусь дівчину.

"Пробачте, не хотів", - посміхається мій друг до неї.

"Аккуратней, не видишь, что ли, куда лезешь?!" - чемно відгукується панянка.

Тут Бобер, різко повернувшись до співрозмовниці, аж та сховалася за свого хлопця, видає:

"А ви українською, будь ласка, а то я ворожої не розумію…"

Моралі не чекайте, її не буде. Просто три історії.